Piekarnia Liubomyra [TŁUMACZENIE NA UKRAIŃSKI]

18 lipca 202213 lipca 2022 (red) 0 Comments

W Ukrainie prowadzili kawiarnię i piekarnię, ale wojna spowodowała, że musieli rzucić wszystko i wyjechać do Polski. Teraz chcieliby otworzyć swój biznes w Nowej Soli. Poznajcie historię rodziny Kryzhanovskiy

Liubomyr ma 33 lata, Anna – 35. Mają czworo dzieci, mieszkanie i piekarnię w Ukrainie. Wszystko musieli zostawić. Schronienie znaleźli w Nowej Soli.

Olena Kit: Opowiedz o was, o waszym biznesie. W tej chwili, jak rozumiem, jedyne, co masz z pierkarni, to wideo z kamery monitorującej w jednym z lokali w Kijowie?

Liubomyr: Moja żona studiowała na Kijowskim Narodowym Uniwersytecie Kultury i Sztuki na Wydziale Muzycznym i zaczęła pracę w stolicy. Ja pojechałem do Kijowa, by pracować w zespole ds. uruchamiania piekarni dla franczyzy. Tak się poznaliśmy.

Po ślubie postanowiliśmy otworzyć coś własnego. Kupiłem franczyzę, na szczęście znalazłem lokal w samym centrum Kijowa. Wszystko się udawało. W sumie mieliśmy cztery zakłady w tym mieście. Przed pandemią pracowaliśmy normalnie, potem musieliśmy się zamknąć. Dom wynajęliśmy, pieniądze się kończyły. Mieliśmy troje dzieci, czwarte urodziło się już we Lwowie, bo przenieśliśmy się tam do rodziców.

We Lwowie naprawdę trudno jest otworzyć własną kawiarnię. Jest duża konkurencja. Konieczne było otwarcie czegoś oryginalnego. To było trudne, bo praktycznie nie było turystów w pandemii, a nie jest tak łatwo zainteresować mieszkańców, bo kawiarnie są na każdym kroku. Ale mieliśmy coraz więcej stałych klientów, chcieliśmy inwestować. Tydzień przed wojną zakończyliśmy wyposażanie lokalu: dokonaliśmy napraw, kupiliśmy drogi profesjonalny sprzęt… Wcześniej trudno było nam przetrwać stratę biznesu przez koronawirusa. Mieszkaliśmy w Kijowie tyle lat i bardzo kochaliśmy to miasto. A potem wojna, która zastała nas we Lwowie…

Jak przekroczyliście granicę?

Wtedy kolejka na granicy trwała zwykle co najmniej jeden dzień, ale jechaliśmy do punktu kontrolnego inną drogą niż inni. Dzięki temu staliśmy w kolejce tylko przez ok. 12 godz. Mieliśmy dużo szczęścia, mamy dzieci w wieku 2, 3, 4 i 6 lat, były stłoczone w samochodzie. Wiedzieliśmy, że musimy wyjechać. Po drodze widzieliśmy, jak wiele kilometrów szły mamy z małymi dziećmi i walizkami. Nasze dzieci, choć było im ciężko, uspokoiły się, bo zobaczyły, że my mamy samochód, nie musimy iść na mrozie, w deszczu. Nie spaliśmy przez półtora dnia, wyczerpani byliśmy już wcześniej wiedząc, co dzieje się w Ukrainie.

Dziś jesteśmy tutaj. Jesteśmy bezpieczni.

Nie miałeś wątpliwości związanych z wyjazdem?

To była trudna decyzja. Mamy rodziców, krewnych, przyjaciół, którzy wciąż nie są gotowi do opuszczenia domu. Zostawiliśmy nasze życie w Ukrainie. Najtrudniej było powiedzieć o tym rodzicom, ale dostaliśmy od nich zrozumienie i wsparcie. Wiedzą, że chodzi nam o dzieci. Chcieliśmy je ratować. W tej wojnie nie ma nic świętego. To nie są ludzie, to zwierzęta.

Trudno uwierzyć, że te okrucieństwa działy się obok nas: Irpień, Borodzianka, wiele innych miejsc, o których jeszcze nie wiemy… Mamy tam krewnych i przyjaciół. Dziś są bezdomni, ale żyją i to daje nadzieję. Nigdy tego nie zapomnimy raszystom. Ani nie wybaczymy.

Przyjaciele opowiadali, że pili herbatę w kuchni, a rakieta uderzyła w dom naprzeciwko.

W Polsce też masz krewnych?

Kumpli, mieszkają i pracują tu od kilku lat. Zaprosili nas przed wojną, wiedzieli, że straciliśmy biznes z powodu COVID-19 i chcieli pomóc w organizacji życia w Polsce. Ale to nie był ten czas, wierzyliśmy, że w domu nie wypróbowaliśmy wszystkich metod zarabiania pieniędzy i opóźniliśmy ten ruch. Nie chcieliśmy wyjeżdżać z powodu rodziców. Po 24 lutego wszystko się zmieniło. Znajomi mówili nam: pomyśl o dzieciach, ile jeszcze masz cierpliwości do tego szaleństwa? Pomogli nam się osiedlić, ukierunkowali nas. A teraz pomagają integrować się w Polsce, poznać jej kulturę, życie. To nie jest kwestia jednego dnia, miesiąca, roku.

Jak zostałeś tu przyjęty?

Zapewniono nam mieszkanie, pomagano we wszystkim, więc powiem tylko, że jesteśmy mile zszokowani [uśmiech]. Otrzymaliśmy trzypokojowe mieszkanie ze wszystkimi udogodnieniami, wyposażone w sprzęt AGD, łóżko dla dzieci zostało kupione, gdy dowiedzieliśmy się, ilu z nas tu będzie.

Jesteśmy zszokowani tym, jak dobrzy są ludzie. Chcemy wyrazić nasz podziw i wdzięczność dla polskiego braterskiego ludu! Ludzie wyjeżdżają bez niczego, każdy ma inną sytuację i Polacy pomagają we wszystkim. Polacy po prostu „podzielili swój chleb na pół i dali go naszym braciom i siostrom”. To nie może nie zaimponować. Ciągle mówimy naszym dzieciom, że jesteśmy w Polsce i dobrzy Polacy nam pomagają. Staramy się ich nauczyć, że istnieją nieco inne zwyczaje.

We wszystkich instytucjach państwowych, kiedy wypełniam jakieś dokumenty, pytają, jak nam idzie, skąd jesteśmy, czy czegoś potrzebujemy. Od nich emanuje takie ludzkie ciepło i w ich oczach widzę ocean doświadczeń i obaw związanych z wydarzeniami w Ukrainie.

Jak podoba ci się Nowa Sól?

Małe, ciche, spokojne miasto. Z punktu widzenia logistyki jest bardzo wygodne – można je przejechać w całości w 5-10 minut i nie trzeba stać w korkach. Przeprowadzka z dużego miasta do małego miasteczka jest niezwykła: brakuje tej szerokości miasta. I naszych kawiarni. Nowe doświadczenie.

Czy dzieciom się tu podoba?

W Kijowie mieliśmy nianię, rodzice pomagali we Lwowie, tutaj jest dość trudno, bo jesteśmy sami. Starsze dzieciaki poszły do przedszkola, bez żadnych problemów, a dzieci od pierwszego dnia mówiły, że wszystko im się podoba. Najstarsza córka któregoś dnia została pochwalona – już dobrze mówi po polsku. Dzieci szybko się uczą i dostosowują.

Co możesz powiedzieć o tutejszych piekarniach?

Słyszymy od mieszkańców, że są popularne. Moim zdaniem zasięg jest trochę słaby. Kilka rodzajów chleba, trochę ciastek, ciasteczka, 5-10 odmian wypieków. Dla porównania, w naszych piekarniach było ponad 15 odmian ciast, których zakres zmieniał się sezonowo. Ale to nie jest Ukraina, prawdopodobnie nie ma potrzeby tak szerokiego zakresu, nadal będziemy badać tę kwestię.

Mamy popularne kawiarnie, a w Nowej Soli jest ich bardzo mało. Tutaj po godzinie 17.00 po południu jest bardzo cicho i spokojnie, prawie nigdzie nie można wypić kawy. Myśleliśmy o otwarciu tutaj kawiarni, ale pomyśleliśmy, że jeśli nie ma kawiarni, to nie ma popytu, nie ma takiej kultury kawy jak we Lwowie.

Masz plany biznesowe w Polsce?

Tak, szukamy lokalu na początek. Nie potrzebujemy dużej powierzchni.

Ludzie wykazują wielkie zainteresowanie naszymi produktami, a to nas cieszy. Pokazaliśmy tylko część z tego, co możemy zaoferować, a popyt jest imponujący!

Jak wygląda twój los uchodźcy?

Świat nie jest przyzwyczajony do tego, że uchodźcy mogą być tacy: mieliśmy własne mieszkanie, większość ma wyższe wykształcenie lub kilka fakultetów, jesteśmy ubrani w markowe ubrania, mamy dobry sprzęt, samochody, ale mimo to przyjechaliśmy z niewielkimi pieniędzmi do innego kraju, aby rozpocząć życie od zera.

Zastanawialiśmy się nad tym, że może Ukraińcy, którzy przybyli od początku wojny, są „uprzywilejowani”. Ale jest na to wytłumaczenie – zaczynamy tu życie od zera. Nie wybraliśmy go. Dlatego niski ukłon za wszelką pomoc. Nie chcemy, żeby inni doświadczyli takiego strasznego problemu, jakim jest wojna.

***

Podczas naszej rozmowy cały czas czuć zapach świeżo upieczonego strudla jabłkowego, którego później wspólnie spróbowaliśmy. Pyszny wypiek i pyszna kawa podczas szczerej rozmowy. Czułam się jak w domu!

Пекарня Любомира

В Україні були власниками кав’ярень та пекарень але війна змусила залишити все та переїхати до Польщі. Зараз хочуть відкрити свій бізнес в Новій Солі. Історія сім’ї Крижанівських.

Любомиру 33 роки, Анна – 35. Мають четверо дітей, дім та пекарню в Україні. Були змушені все залишити. Прихисток знайшли в Новій Солі.

Олена Кіт: Розкажіть про себе, про свій бізнес в Україні. Бо на данний момент, я так розумію, єдине, що залишилось від пекарень –відео з камери спостережень в одному із приміщень в Києві.

Любомир: Дружина вчилась у Київському національному університеті культури та мистецтв на музичному факультеті та залишилась працювати в Києві. Я поїхав в Київ працювати у складі команди запуску пекарні по франшизі. Так і познайомились.

Вже після одруження вирішили відкрити щось своє. Купили франшизу, пощастило знайти приміщення в самісінькому центрі Києва, все вдавалось. Загалом у нас було 4 заклади в Києві. Нормально працювали до пандемії, потім довелось закриватись. Житло було орендоване, а гроші закінчувались. На руках, тоді ще було 3 дітей, (четверта народилась вже у Львові) і ми переїхали до Львова, до батьків.

У Львові насправді складно відкрити свою кав’ярню через велику конкуренцію. Відкривати потрібно було щось оригінальне, щоб був попит. На цей час це було складно, бо туристів практично не було, а місцевих не так вже й легко зацікавити, бо кав’ярні на кожному кроці. Пізніше вирішили повернутись до випікання штруделів зі словами «ти вмієш пекти, а я вмію продавати». Згодом зрозуміли, що Львів і Київ це велика різниця, бо у Львові домашня випічка дуже популярна і між цим розвиватися було дуже складно, конкуренція величезна. Але вже ближче до війни ми мали свою аудиторію, постійних клієнтів, стабільні замовлення і вирішили офіціно працювати на доставку. Буквально за тиждень до війни ми завершили облаштовувати приміщення: зробили ремонт, купили дороге професійне обладнання але така іронія долі… Нам було дуже складно пережити втрату бізнесу через коронавірус. Ніяк не могли змиритися, бо стільки років прожили в Києві і надзвичайно любимо це місто. Коли почалась війна – все стало на свої місця, бо на той момент ми вже жили у Львові і усвідомлення того, що ми з 4 дітьми могли опинитися під обстрілами змушує дякувати Богу за такий розвиток подій.

Як перетнули кордон?

Черга загалом була не менш ніж на добу, але ми їхали до КПП іншою дорогою ніж всі решта хто втікав від обстірілів і нам пощастило заїхати ближче до кінця черги. Завдяки цьому, в черзі ми простояли лише орієнтовно 12 годин. Нам дуже пощастило, бо у нас четверо дітей, віком 2, 3, 4 і 6 років і всі в автомобілі, ми не уявляли собі цього, але розуміли, що якось потрібно це зробити. По дорозі бачили, як йшли мами з дітьми, двома валізами і несли ще на собі дітей віком 6-8 місяців, йшли до орієнтовно 4км, і заспокоювали себе – нам ще не так складно, бо все ж таки в машині, не на холоді, не під дощем зі снігом, не в цій, пішій черзі де люди стоять годинами. На відкритій місцевості, в полі, без накриття, просто стоять і чекають пропуску. Так, нам було складно в машині але зважаючи на загальну ситуацію, розуміли, що це «маленька біда в моїй хаті». Тобто, все пізнається в порівнянні. Але ми це пережили, бо це як не як далека дорога сюди, дітям постійно то жарко, то холодно, то щось заважає – бо це дітки.

Ми не спали 1,5 доби, та й загалом до цієї поїздки були емоційно виснажені на тлі подій та інформаційного потоку, особливо від 24.02. І тут такий стрімкий переворот – ми вирішили їхати і це все було справді дуже складно, але ми тут, ми в безпеці.

Як Ви прийняли рішення їхати сюди?

Це було складне рішення. У нас залишись там батьки, інші родичі, друзі, які досі не налаштовані залишати свій дім. В Україні ми залишили своє життя. Найскладніше було про це сказати батькам, але знайшли слова та отримали розуміння та підтримку від них, бо це, в першу чергу, заради дітей. Бо читаю новини і дуже складно усвідомлювати – ті звірства відбувались вже тоді, в той самий момент поки ми збирали свої речі, були в дорозі. Буча, Ірпінь, Бородянка та інші міста і місця про які ми ще не знаємо. Маємо родичів та друзів там, сьогодні вони залишились без даху над головою, але живі, і це вже тішить. Ніколи не забудемо і не пробачимо. В цій війні не має нічого святого, там нелюди та звірі.

Ми прожили все своє свідоме життя в Києві і коли друзі двонять і розказують як пили на кухні чай і ракета влучила у будинок навпроти, як сиділи у підвалі з дітьми, то в це не хочеться вірити.

Тут Вас зустрів хтось з родичів?

В нас тут є куми, вони вже кілька років тут живуть і працюють. Запрошували нас ще до війни, знали що ми втратили бізнес через COVID, та хотіли допомогти з влаштуванням життя в Польщі. Але якось було не на часі, вважали що вдома ми ще не всі методи заробітку спробували, і відтягували цей переїзд. Не хотіли покидати дім, батьків…до останнього. Після 24.02 все стало на свої місця, зі словами «подумайте про дітей», «скільки у вас ще залишилось терпіння для цього божевілля» – ми прийняли рішення. Вони нам допомогли поселитись, освоїтись тут – зорієнтували у всіх базових речах. Та й зараз допомагають, інтегруватись в життя іншої країни, її культуру, побут та й загалом – справа не одного дня, місяця, року.

Як Вас тут прийняли?

Нам тут надали житло, допомогають у всьому, тому просто сказати, що ми приємно шоковані – не сказати нічого. Нам надали трьохкімнатну квартиру зі всіма зручностями, дообладнали побутовою технікою, ліжко для дітей докупили, коли дізнались скільки нас тут буде.

Ми шоковані, наскільки добрими бувають люди. Хочемо виразити своє захоплення та вдячність цьому, справді, братньому народу! Можливо, вплинула війна в Україні, бо люди виїжджають без нічого фактично, бо в кожного різна ситуація і поляки допомогають з усім. Тим не менше люди просто взяли і «поділили свій хліб на половину і віддали брату, сестрі» і це не може не вражати. Постійно говоримо дітям, що ми в Польщі і добрі поляки допомагають нам. Стараємось прививати їм те, що тут трішки інші звичаї.

У всіх державних установах, коли заповнюю якісь документи, вньоски – питають як у нас справи, звідки ми, чи чогось потребуємо. Від них йде таке людське тепло і в їхніх очах я бачу океан переживань і співстраждання щодо подій на Україні.

Як місто Нова Суль?

Маленьке, тихе, спокійне місто. З точку зору логістики дуже зручне, бо з кінця в кінець можна заїхати за 5-10 хвилин і не потрібно стояти в заторах. Переїхати з великого міста в маленьке містечко трішки незвично, не вистачає можливостей, широти міста і наших кав’ярень. Це, в порівнянні – не важливо, але є якийсь певний дисбаланс.

Діткам тут подобається?

В Києві у нас була няня, у Львові допомагали батьки, тут – доволі складно, самим. Старші пішли в дитячий садок, без жодних проблем і діти з першого дня сказали, що їм все подобається. Старшій доньці, на днях, зробили комплімент – вже непогано розмовляє польською. Діти швидко вчаться і адаптуються.

Що можете сказати стосовно пекарень тут?

Вони тут є! Вони тут є і, як чуємо від місцевих, користуються популярністю. На мою думку – асортимент трохи слабкий. Кілька видів хліба, якісь пиріжки, печиво. Загалом може 5-10 різновидів випічки, до порівняння, в наших пекарнях було більше 15 різновидів випічки, асортимент якої змінювався сезонно. Але, це не Україна, тут мабуть немає потреби в такому широкому асортименті, ще будемо вивчати це питання.

У нас дуже популярні кав’ярні, а в Новій Солі їх дуже мало. Тут після 17 години дня дуже тихо і спокійно, практично ніде випити каву. Ми думали над тим щоб відкрити кав’ярню тут але подумали, якщо немає кав’ярень значить немає попиту, немає такої культури кави як у Львові.

Які плани на розвиток бізнесу в Польщі?

Шукаємо приміщення для старту. Достатньо буде просто «кухні на доставку».

Люди проявляють великий інтерес, і це не може не тішити. Ми показали тільки якусь частину з того, що можемо запропонувати і попит вражає!

І наостанок, що можете сказати щодо статусу біженця?

Світ не звик, що біженці можуть бути такими: у нас було власне житло, у більшості є вища освіта або кілька, ми одягнені у фірмовий одяг, маємо хорошу техніку, автомобілі, але тим не менш, ми приїхали з мінімальним запасом коштів в іншу країну починати життя з нуля.

Ми роздумували на тему того, що українці, які приїхали від початку війни «привілейовані». Але цьому є пояснення – ми починаємо тут життя з нуля. Ми це не вибирали, але низький уклін за будь-яку допомогу. І дай Бог їм не відчути цієї біди!

***

Нашу розмову постійно перебивав запах свіжоспеченого яблучного штруделя, який ми пізніше разом скуштували. Я давно не їла таку смачну випічку і не пила каву під час таких щирих розмов. Відчула себе мов удома!

E-WYDANIE TYGODNIKA KRĄG